Чому Андрій Любка повернувся в Україну

Андрій Любка
Минулого тижня українським сегментом інтернету знову прокотилася хвиля розмов про еміграцію. Мовляв, запанувала в нашій країні атмосфера загальної готовності виїхати в пошуках кращого життя - розповідає письменник Андрій Любка у колонці для Крим.Реалії.

Тези звучали різні: економічні (зарплати, перспективи, вакансії, реалії ведення бізнесу), соціальні (освіта для дітей, якість і доступність медицини), ментальні (важко жити серед людей з совковим світоглядом). Придивляючись до палких дискусій на цю тему, я помітив, що хвилю лайків і перепостів можна зібрати, якщо напишеш щось погане про Україну і одночасно щось хороше про зарубіжжя. Хоча я сам незлим тихим іноді відгукуюся про батьківщину, все ж вирішив піти проти течії і розповісти не репрезентативну приватну історію повернення в Україну.

Навесні 2014 року, коли розпочалася російська агресія проти України, я закінчував магістерську програму в Варшавському університеті. Це були часи, коли деякі з моїх українських друзів у Варшаві не наважувалися поїхати в Україну навіть на ювілей до батька. Йшла мобілізація, і ті ж люди, які сьогодні поширюють статуси про еміграцію, поширювали інформацію про те, що молодих хлопців забирають в армію прямо на кордоні, водіїв ловлять на виїзді з міст біля пунктів ДАІ, військкомати влаштовують облави в сільських церквах, а потім ненавчених воїнів без амуніції кидають на фронт.

Незважаючи на те, що диплом Варшавського університету давав мені можливість безпроблемного працевлаштування (дозвіл не потрібен) і у мене була конкретна пропозиція робочого місця, я вирішив повернутися в Україну ‒ в невідоме, ‒ не маючи тут ні перспективи роботи, ні власного житла. І це в той момент, коли десятки знайомих і незнайомих людей розпитували мене про можливість вступу до польського вузу, просили підшукати роботу, цікавилися цінами на нерухомість у Варшаві.

Чому я повернувся? Відповідь проста: моя країна надихає мене. У ній я відчуваю себе як риба у воді. Тут я вдома. Я знаю її недоліки, але не можу без неї жити. 
Я знаю, що своєю позицією, своєю працею змінюю її, і коли ми досягнемо нарешті результату - він буде і моїм також, в ньому буде і мій скромний внесок. Не раз повертаючись з далеких закордонних мандрів, я з тривогою дивився на кількість кілометрів до українського кордону: існував підсвідомий страх, що поломка станеться ще в зарубіжжі, і доведеться невідомо що робити, невідомо до кого звертатися. Що б там не говорили, але в Україні я знаю, як впоратися, і навіть упевнений, що легко знайдуться люди, які захочуть мені допомогти - взяти на буксир, відлити пального, просто зупиняться поцікавитися ситуацією і почнуть дзвонити знайомим механікам. Розумію, що це приклад банальний, звичайний, але саме з таких ситуацій і складається життя, саме за наявності або відсутності таких тривог людина почувається вдома або в чужому середовищі.

(...) Я впевнений, у кожного з вас є друзі або знайомі серед емігрантів. Зайдіть на їх сторінки в фейсбуці і переконайтеся, що вони ведуть їх переважно українською - розповідають про своє життя, радіють успіхам діточок, хизуються покупками. Але пишуть про це рідною мовою, тому що головне їх середовище - друзі, родичі, однокласники, колишні колеги і т.д. - живуть в Україні. І саме їх думка, їх «лайк» - найважливіший для емігрантів. Це вже не кажучи про те, що багато хто з емігрантів плекає мрію заробити грошей і повернутися з капіталом в Україну, коли з'являться сприятливі умови для ведення бізнесу.

Тому, хоч я і належу до людей, які повернулися на батьківщину, всім охочим емігрувати раджу: їдьте! Тому що поки самі не спробуєте, не будете знати, скільки коштує фунт емігрантського хліба. Набирайтеся досвіду, вчіть мови (до речі, знаю десятки російськомовних українців, які українську вивчили і заговорили нею у Варшаві!), заробляйте гроші і плекайте свою тугу за рідним краєм.

Знаю по собі, як людині не вистачає українських страв (і як «валютою» серед емігрантів стають барбариски, гречка, квас), як вона хоче повернутися в рідне місто, як захоплено закордонним друзям розповідає за столом про красу Карпат, як у неї день за днем в мріях вибудовується план повернення «до себе» і початок власної справи вдома. Тому їдьте, але потім повертайтеся!

Плюс до теми

:

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Ідеї для оформлення внутрішнього двору

Син нардепа Шуфрича скоїв наїзд на людину

Влад Росс: сонячне затемнення позначиться на долях Путіна і Трампа

НБУ зняв обмеження на видачу валюти