Моя перша бібліотека

Сільської бібліотеки у Гірниках на старому місці вже давно немає.
До сільської бібліотеки у Гірниках мене записали, коли я ходив у 5-й клас. Я б і раніше хотів би туди потрапити. Але у бібліотекарів були свої правила: замалий, може книжку знищити і таке інше. І хоч я був одним із небагатьох потенційних читачів на селі, дискримінаційні правила ніхто і не думав скасовувати.
Бібліотека знаходилася у старому, латаному-перелатаному клубі, про який тепер нагадує лише пустир. Але вона мала величезне багатство - більше десятка стелажів із книгами. Один із них призначався для дитячої літератури. Тому коли нарешті і на мене завели окремий формуляр читача, то дозволили вибирати чтиво лише із цього стелажу. І на руки видавали не більше 2-3 книжок.
Хтось інший, може, і читав би їх тиждень. Мені ж тих книжок вистачало на день-два. Читав я швидко і дуже багато. Тому наступного дня знову був у бібліотеці. Бібліотекар дивилася на мене великими очима. Минуло кілька місяців і я таки привчив її до свого темпу читання. Так само як і батьків, які спочатку переймалися, чи не зашкодить це моєму здоров’ю.

Книги змінювали мене значно більше, ніж школа. У школі мене навчили писати, читати і рахувати. Книги ж змусили думати і мріяти, прагнути до більшого, ніж готове запропонувати життя. 
Коли я нарешті підріс і почав дотягуватися на пальцях до полиць із «дорослими» книжками, то почав буквально марити небом, зорями, подорожами у Всесвіті. Я перечитав усю доступну на ту мить фантастику а також популярну літературу про космос. Мені снилися інші планети. На уроках фізики я лукаво запитував у вчителя, що таке квазари і скільки світлових років від Сонця до найближчої зірки. А той обіцяв мені відповісти після уроку. Але ніколи цього не робив.
Пригадую, що я також був у захопленні від трилогії Натана Рибака «Переяславська рада». І хоч цей роман був написаний в дусі комуністичної доктрини про «вічну дружбу» українців та росіян, я довідався про Запорозьку Січ, Богдана Хмельницького та інших героїв України. Це був перший натяк мені, школяреві, на те, що Україна мала свою окремішню історію, і що люди віддавали за неї свої  життя.
А потім була поезія. Спочатку я читав «шкільних» Єсєніна, Андрія Малишка, Максима Рильського, потім тих авторів, що були в бібліотеці – Петра Перебийноса, Віталія Коротича. Мене приголомшувала краса поетичної мови. Як вони це роблять? Звідки вони беруть потрібні слова? Урешті мені теж закортіло писати. Бо слова вже жили у мені, гули, як бджоли у вулику. Тоді ж я попросив батьків купити для мене «грубого», студентського зошита, щоб записувати вірші. Вони мені його купили. Відтоді я пишу лише у таких зошитах.
Сільської бібліотеки у Гірниках на старому місці вже давно немає. У дитинстві з подвір’я нашої хати я міг бачити, як засвічувались її вікна. Це був знак. Я радісно хапав раніше позичені книги і щодуху біг на те світло, щоб виміняти їх на нові, іще непрочитані.

Мені й досі іноді сниться, як я несу до тієї бібліотеки книги. Однак приходжу, а там - зачинено...
Василь ТЕРЕЩУК

Плюс до теми

:

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НБУ зняв обмеження на видачу валюти

Влад Росс: сонячне затемнення позначиться на долях Путіна і Трампа

Ідеї для оформлення внутрішнього двору

Доба в зоні АТО: один наш воїн загинув, один - поранений